"Тепер я не протестую. Тепер я лежала і слухала життя: дзвонять дзвони, але не через сигнал повітряної тривоги, ні — звуть молитися і просто традиція. Десь зовсім поруч шумлять будівельники — будують щось нове і гарне. Машини сигналить одне одному — бо поспішають. Хтось сміється. Діти питають німецькою чого це хтось лежить на сходах… А я лежу і думаю, що тіло затерло, болить — то скоро встану та піду, бо жива, бо можу встати… а як ті хто вже ніколи не шелеснеться, бо вбиті підступною цинічною війною, як ті хто сидять вже 61 день і світу не бачать, бо геноцид росіі в Україні. А як всі ті, хто в Києві, Чернігові, Полтаві, Сумах, Одесі…, по всій Україні сподіваються що ось-ось все скінчиться. А як ті хто тепер живуть десь на чужині й чекають… І як всі ті хто сидять в окопах заради нас, заради миру в усьому демократичному світі та кожна хвилина життя — це маленька перемога.
Тепер я не протестую, так, тепер я заздрю, що вони просто живуть. Тепер ми всі у сильному болі, ми всі травмовані, але ми маємо жити" – Марія Куліковська.