Гендер

Експозиція серії скульптур «Армія Клонів» на території арт-центру «Ізоляція» в рамках групової виставки «Гендер». Донецьк, 2012.

Історія
пов'язані проекти
Лінки
«Армія Клонів» – одна з перших серій скульптур-зліпків тіла Марії Куліковської. У 2010-2011 роках 20 білих гіпсових скульптур були розміщені у різних місцях публічного простору. Вперше – на території кіностудії Довженка в рамках фестивалю ГОГОЛЬFEST'2010.

Навесні 2012 року гіпсові скульптури були транспортовані до Донецька на виставку «Гендер», організатором якої виступила платформа культурних ініціатив «Ізоляція». 9 червня 2014 року «Армія Клонів», експонована на території «Ізоляції», була розстріляна проросійськими бойовиками. «Ізоляцію» було окуповано, а бойовики самопроголошеної ДНР в інтерв'ю російським журналістам оголосили Марію Куліковську «дегенеративною художницею», таким чином «пояснюючи» причину розстрілу скульптур.

Саме 2010 рік став початком дослідження художницею людського тіла та його кордонів через створення фігур-зліпків власного тіла. Тіло та його межі – домінуючий аспект художньої практики Куліковської. Тіло являється головним лейтмотивом робіт художниці незалежно від обраного медіума. Створюючи скульптурні копії власного тіла – тіла жінки-художниці – Марія Куліковська маніфестує присутність жінки у контексті сучасного мистецтва. Присутність, яка безжалісно спихається на маргінес та потребує офіційної теоретично-практичної реабілітації.

Виставка «Гендер» та драматичні події у Донецьку стали зворотнім пунктом відліку у творчості Марії Куліковської. Художниця постійно повертається до подій першої половини 2010-х, створюючи цілі серії власних скульптурно-перформативних клонів та влаштовуючи конфліктні перформанси, знищуючи/розбиваючи/розстрілюючи крихке існування власних копій.
Процес самоскроєння закладається в основу продуктивного розуміння гендеру. Люди народжуються з певними біологічними відмінностями, але моделі їхньої поведінки з цими відмінностями безпосередньо не пов'язані. Люди думають та діють відповідно до гендерних норм, що побутують та (ре)продукуються у певному суспільстві. Патріархат функціонує як гендерна поліція, як диктаторська система, що нав'язує вузькі рамки поведінкових стереотипів і застосовує репресивні засоби до тих, чий психологічний, фізичний та інтелектуальний досвід не відповідає патріархальному виміру. Гендерна проблематика видається особливо гострою для України, чия культурна парадигма у більшості випадків базується на патріархальних гендерних нормах.

Ідея виставки «Гендер» в «Ізоляції» — здійснити аналіз соціальних та психологічних механізмів гендерного конструювання, оминаючи просте перерахування гендерних стереотипів, що вже існують в Україні. Одна група митців (Вікторія Миронюк, Роман Боднарчук, Марина Скугарєва, Ксенія Гнилицька, Лада Наконечна, Аліна Копиця, Леся Хоменко, Жанна Кадирова) використовує рольову поведінку та стратегію мімікрії як головні елементи гендерної перформативності та намагається зрозуміти, які соціальні та психологічні механізми примушують людей наслідувати непродуктивні гендерні моделі. Друга група (Аліна Клейтман, Любов Малікова, Маша Куліковська) за допомогою засобів аб'єктного мистецтва (від abject) — мистецтва відразного — досліджують почуття тих, чиї ментальні, психологічні та фізичні характеристики не вкладаються у розповсюджену гендерну норму певного суспільства. Олексій Салманов, Маша Шубіна та артдует Synchrodogs (Таня Щеглова та Роман Новен) розмірковують над метафоричними шляхами відходу від патріархальних гендерних стереотипів.

Виставка ставить питання, де і як знаходити простір психологічної свободи у суспільстві, в якому побутують вузькі і занадто обмежені гендерні норми. Побіжний огляд радянського гендерного міфу виявляє історичний контекст для аналізу гендерної проблематики в Україні. На початковому етапі становлення радянської держави пропагувався міф про«нову людину», чиї гендерні характеристики і стать підпорядковувалися політичній приналежності. Жінки сприймалися нарівні з чоловіками з огляду на свої інтелектуальні та виробничі можливості й тому теоретично мали рівні права згідно з конституцією нової радянської держави. Цей міф залишився утопічним інструментом та джерелом ідеологічно зумовленої експлуатації. Намагання запровадити міфологію «нової людини» призвело радше до примітивного використання і жінок, і чоловіків, ніж до емансипації від патріархату.

Однак, чи справедливо стверджувати, що в сучасному українському суспільстві побутують лише патріархальні гендерні моделі? В сьогоденній Україні пробиваються паростки свободи — попри те, наскільки малими чи слабкими вони можуть виглядати. Звідки виникають ознаки цієї гендерної емансипації та як вони розвиватимуться надалі? Мета виставки — зіставляючи радянські гендерні моделі та парадигми, що характеризують українське суспільство XXI століття, сприяти активному формуванню дискурсу гендерного конструювання, досліджувати причини, за яких уявлення про гендер виступають репресивними механізмами, а також замислитися над потенціальними можливостями відходу від патріархальної обмеженості в українському контексті*.

*Олена Червоник - кураторка виставки, авторка тексту.