Невидима.
Зручна. Тиха

Експозиція шести скульптур та проведення перформансу в галереї Bursa під час презентації арт-номеру Vogue UA. Київ, 25 липня 2018 року.

Історія
пов'язані проекти
Лінки
«Мистецтво, художниця, жінка – це красиво, але і небезпечно, перш за все, для неї. Вона все ще має бути тихою і спокійною, зручною і красивою, непомітно прикрашати, як і мистецтво, і все ще залишатись декорацією. Я протестую!

Цей перформанс про самовиключення, про страх бути невидимою, непомітною і, водночас, про некомфортність і страждання від перебування перед усіма, буття нескінченним об'єктом оцінювання та обговорення. Начебто не можна бути зухвалою і норовливою, але разом з тим вже не модно бути милою і доброю. Виходить, ти завжди неідеальна і повинна бути тихою і покірною, щоб досягти своєї мети – комфортного існування красивого об'єкта.

За останній рік з моїм тілом відбуваються постійні зміни і трансформації через складну хворобу. Винуваті у всьому стрес, депресія, перевтома і патріархат. Так-так, патріархат теж – як маніпуляції і психологічний тиск, домашнє насильство і страх розповісти про нього через боязкість втратити хоч якесь місце у суспільстві.

Тому я вирішила протестувати.

Взимку 2016 року я потрапила на виставку Франчески Вудман, яка проходила в музеї сучасного мистецтва у шведському місті Мальме. Тоді я саме боролася з депресією, що охоплювала мене – я перебувала у ній вже два роки через неможливість повернення додому, в Крим, через складність обраного шляху і, звичайно ж, через проблеми в особистому житті, пов'язані багато в чому з моєю професією. На виставці я побачила дуже тонкі, ніжні та водночас потужні фотографії тендітної дівчини, яка наклала на себе руки у 23 роки через неприйняття суспільством її мистецтва. І ось, через півстоліття, Франческу Вудман відкривають і представляють світу як щось нове, ультрарадикальне, сучасне та актуальне.

Блукаючи виставковими залами, я відчувала біль. Спостерігаючи за глядачами навколо, розуміла, що більшість прийшли просто подивитися на ще одне страждання, епатаж, оголене тіло. Мені хотілося сховатися і я залізла під лавку, на якій сиділи люди, що міркують про свої життєві проблеми.

На мене ніхто не звернув уваги.

І ось тоді у мене народилася ідея нового перформансу: під час своєї майбутньої виставки зробити в просторі галереї подвійну підлогу, під поверхнею якої я б перебувала протягом всієї виставки, без попереднього попередження глядачів про це. Відвідувачі б приходили дивитися мої скульптури і не підозрювали б про те, що я перебуваю десь під їх ногами, що вони мимоволі наступають на мене і ходять по мені. Жодна галерея, якій пропонувала цю ідею, не підтримала мене. Одного разу я наважилася розповісти про свою мрію редакції Vogue Ukraine – і ми ризикнули. Правда, побудувати подвійну підлогу в галереї Bursa не вдалося через технічні моменти. Як альтернативу ми побудували лавку для сидіння, в якій я перебувала протягом усього вечора під час презентації арт-номера Vogue UA.

Спочатку було дуже дивно – хотілося кинути все і приєднатися до людей, подивитися, хто ж там виступає з музикантів, але разом з цим я була рада, що я присутня на відкритті і водночас відсутня. Я боюся публічних заходів і хвилююся, коли поруч багато людей. У цьому перформансі я отримувала задоволення від того, що можу бути з усіма поруч, але залишатися в своїй зоні комфорту. Фізично було непросто: у мене постійно затерпала потилиця, плечі, я хотіла зігнути ноги в колінах. У дірках для повітря мені не вдавалося розглянути нічого, скільки б не намагалася. Кілька разів з'являлися страхи, паніка і запитання: «Що я тут роблю? Навіщо пропускаю все свято життя? Кому це потрібно?».

І раптом поряд я почула дуже дзвінкий чоловічий голос: «Маша, ми повернемо вам Крим! Обіцяю». Це сказав один з гостей виставки, який, мабуть, добре знав, чим я займаюся. У мене – сльози, мені стало шкода себе і багатьох людей навколо, які втратили будинки, можливості спілкуватися з рідними. Я почала згадувати усі втрати, депресію останніх чотирьох років, жахи війни та окупації. Я лежала і плакала. Моє бажання вилізти з ящика самовиключення і заявити про свій голос збільшувалося, нестача повітря підвального приміщення, вогкість і випаровування води з моїх мильних скульптур мене дратували. Я почала прислухатися до слів людей. Коли хтось розумів, що я там – я раділа. Я відчувала підтримку і турботу гостей, що хвилювалися за мене.

Коли я вилізла з коробки – навколо скульптур згрупувалася чимала кількість глядачів. Веня Брикалін – стиліст і редактор Vogue UA – підтримав мене поглядом, відчуваючи мою сором'язливість. У мене паморочилася голова, але погляд Вені дав мені сильний імпульс. Тільки потім я побачила, що навколо було багато красивих людей. Вони дивилися на мене ніжно і приязно. Здавалося, разом зі мною вони тільки що вилізли з коробки...»*.

*коментар Марії Куліковської для Vogue UA.