Під весняним небом 2023
Київ, Україна, квітень 2023
Марія Куліковська та Олег Вінніченко, «Під весняним небом 2023», зліпок з тіла Марії Куліковської, епоксидна смола, ДxШxВ: 310x470x2050 мм, 2023
Скульптура була виготовлена в київській майстерні Гараж33.Галерея-Сховище під час короткотривалого візиту Марії з дитиною в Києві у квітні 2023, через рік після того, як Марія Куліковська разом з 6-місячною Євою були вимушені виїхати з Києва під обстрілами.
Невдовзі Марія з дитиною знову виїхали за кордон, а скульптуру завершував Олег Вінніченко самостійно.
«Під весняним небом 2023» – це така собі алегорія з'єднання і розлуки, постійної загрози що висить над нами, та суму за домом.
Невдовзі Марія з дитиною знову виїхали за кордон, а скульптуру завершував Олег Вінніченко самостійно.
«Під весняним небом 2023» – це така собі алегорія з'єднання і розлуки, постійної загрози що висить над нами, та суму за домом.
«Чуєш, здається знову сирена?
І вибухи?
Так… давай спати.
Добре.
Сьогодні, як і вчора, як всі ці дні я спала дуже міцно.
Міцніше ніж будь-де за останній рік.
Рік як ми поїхали, і через рік вернулись.
Важко не спати цілий рік там де нема вибухів та повітряної тривоги.
А тут мені легше. Бо я вдома. Я там де все моє, і нікому це не віддам.
Все одно у повітрі відчувається щось, що я не можу пояснити.
В супермаркеті недалеко від нашого будинку у черзі військові.
Пояснюю дитині, що завдяки їм ми можемо спати.
Їй мало рочків, всього півтора, і вона мовчки вдивляється в брудно-зелені розводи на їхньому камуфляжі і мовчить.
Вдома її питаю: «Єва, тобі подобається тут, у Києві?» вона радісно скрикує: «Так!!!»
І киває стверджуючи головою.
Їхати знову важко, не хочу, втомилась. Знову не спати?
А в повітрі відчувається, щось важке, між рядками. Все ніби так, як було і раніше, але не так.
І я ніби та сама, але зовсім не та.
Брудно-зелений камуфляж в'ївся під шкіру назавжди під час ще однієї нескінченно короткої весни. »
– Марія Куліковська
І вибухи?
Так… давай спати.
Добре.
Сьогодні, як і вчора, як всі ці дні я спала дуже міцно.
Міцніше ніж будь-де за останній рік.
Рік як ми поїхали, і через рік вернулись.
Важко не спати цілий рік там де нема вибухів та повітряної тривоги.
А тут мені легше. Бо я вдома. Я там де все моє, і нікому це не віддам.
Все одно у повітрі відчувається щось, що я не можу пояснити.
В супермаркеті недалеко від нашого будинку у черзі військові.
Пояснюю дитині, що завдяки їм ми можемо спати.
Їй мало рочків, всього півтора, і вона мовчки вдивляється в брудно-зелені розводи на їхньому камуфляжі і мовчить.
Вдома її питаю: «Єва, тобі подобається тут, у Києві?» вона радісно скрикує: «Так!!!»
І киває стверджуючи головою.
Їхати знову важко, не хочу, втомилась. Знову не спати?
А в повітрі відчувається, щось важке, між рядками. Все ніби так, як було і раніше, але не так.
І я ніби та сама, але зовсім не та.
Брудно-зелений камуфляж в'ївся під шкіру назавжди під час ще однієї нескінченно короткої весни. »
– Марія Куліковська
Сподобалась ця сторінка? Поділіться з друзями!
Наступне
Стіл Переговорів?